Старіє молодість...

Традиціоналізм українського села переходить у фазу формального пишання. Бо на ділі він ніякими традиціями (маю на увазі національними, кровними, а не набутими упродовж попередніх колоніальних періодів) не підкріплюється. Є в нас свято Купала. Як його відзначають? Де-не-де розпалюють багаття, плетуть вінки і виконують всі прописані та приписані обрядодійства. І то радше для показухи, аби телебачення приїхало і народ у телевізорі показали (наші люди люблять, коли про них щось гарне журналісти розказують). Решта дружно цупить із селянських дворів, приватних і державних організацій колеса (якщо такі десь лежать без нагляду і без замка), розпалюють багаття і цмулять алкоголь. Потім п’яними топляться, обсмажуються біля вогнищ чи потрапляють в інші нетверезі халепи.
Зрештою, то ліричний відступ. Якщо по суті, то почався він від Дня молоді, який так гучно рекламували місцеві райдержадміністрації. Правда, чи пишатимуться наслідками його проведення — то вже інша справа. Не беруся повідати за Київ, не беруся за Тернопіль (тут свої нюанси). Елементарно просто — сільський День молоді. Елементарно просто — дискотека. Виходжу на подвір’я і чую, як зі стадіону звалюються на вуха «Белые розы, белые розы, беззащитны шипы», «Бухгалтер, милый мой бухгалтер», «Бейбі ту найт, йо бейбі ту найт, девачка-ночь меня называй» і ще кілька екземплярів із подібного репертуару. Ну, був ще ТІК, декілька англомовних хітів із 90-х… Бідні наші клуби й бідна наша культура, якщо висловитися канцелярською мовою, а говорити із місцевими завклубами — річ марна, бо на пропозиції поставити щось краще у кращому не реагують нормально. Хоч мене можна звинуватити в надмірній одомашненості, але щось не тягне репертуар на дискотечний стадіон. Вже хоча б щось посвіжіше, із 2000-х, закинули в плів-лист. Все таки, молодняк — це не тільки, кому за 30. Хоч би «Pa pa americano» крутонули…