Партійний Кобзар?

Нині на мою пошту прес-служби партосередків Тернопілля понакидували інформації про те, як вони по черзі підпирали пам’ятник Шевченку в Тернополі і як вірші декламували. Класична схема — спочатку повідомлення, що такого-то числа, місяця, року в такому-то місці я, слуга народний, і мої побратими шанували Шевченка. Тоді — уривки з полум’яних промов, заклики до розірвання московських кайданів, енергійні розмахування руками, вишиванки поверх курток і наостанок — сподівання та добру долю і многая літа.
Коли я пірнула ввечері в соцмережі, то й тут політичні діячі постаралися на славу: фото-, відео репортажі, пару значків «Мне нравится», знаки оклику і навіть смайли…
Таке враження, що не серйозні люди збираються біля пам’ятника Кобзарю, а дитячий садок. Ще не вистачало стільчика під ноги поставити, вилізти на нього і першим ділом вигукнути щосили «Вілсик!». А так все те саме, радянське, зашорене, заідеологізоване. Стандартні метафори, епітети, порівняння. Ну, хіба з місцевої спілки письменників якийсь активіст щось своє додасть, аби порвати публіку викоханим на державний, партійний чи спонсорський кошт патріотизмом. Ось вам і весь Шевченко 9-10 березня.
Ради, адміністрації в Шевченківські дні традиційно шурують з вінками, квіточками до пам’ятників, меморіальних дошок. Добре, що мало не в кожному селі, крім церкви, стоїть і постамент Шевченківський. Є до чого ходити. Чи не тому наші «патріотенята» (як писав Франко), так рвуться як мінімум меморіальні дошки чіпляти на стіни. Це щоб було до кого на празничні дати помпезно ходити?
Що мені дасть той «телепаркет» по «блакитному ящику»? Вчора, 8 березня, я до 19-ї вечора сиділа на роботі: редагувала листи читачів своєї газети, які не полінувалися написати спогади про своє «солодке» життя за совітів, за голод, який пережили, за камери. Нехай ці пару листів не допоможуть підняти економіку Тернопілля з плінтуса. Але я точно знаю, що навіть тих кількадесят тисяч передплатників «Вільного життя плюс» наступного тижня прочитають редаговані мною листи і хай не всі 77 тисяч, а хоча би сім не продадуть свої голоси на наступних виборах.
Нині я писала про ошуканих кадровими агенціями людей. Збирала інфу про зловживання, способи захисту. Хай я не стояла на Театральному майдані поруч із «Нашою Україною», «Свободою», «За Україну!», не читала в кабінеті, як молитовник, «Кобзар», але наступної середи безробітні жителі області знатимуть, як можна уникнути афери з пошуком роботи.
Не хвалюся. Не горджуся. Я просто виконую свою роботу. А де видно ваші справи, панове партійці-патріоти? Адже нас, тернопільських журналістів, кілька десятків по всій області. А вас — тисячі, причому більшість — із депутатськими мандатами. Кому служить ваш партійний, кишеньковий постамент Шевченка?